«Слуги» на фронті: депутат Миколаївської облради Євген Ігнатенко – про оборону півдня України

Як ви потрапили на службу в ЗСУ?

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України, наша команда почала займатись гуманітарною допомогою. Виїжджали за межі міста, де йдуть бойові дії. Все більше допомагали військовим і потроху перейшли на інший рівень – стали краще розбиратись у військовій справі.

І коли прийшла повістка – я одразу ж пішов до військкомату і мобілізувався на службу у Миколаєві. Я потрапив до ЗСУ, мав звання офіцера воєнно-морського флоту, адже вчився в морехідному училищі. Бойового досвіду на той момент не мав. Більше того, у мене була можливість взяти бронь, адже ми самі робили її для співробітників компанії, де я співвласник. Але розумів, що маю бути на фронті. І тепер ми на передовій практично щодня.

Як ви оцінюєте ситуацію на південному напрямку? Ми зможемо звільнити Херсон?

Моральний дух на дуже високому рівні. Є довіра до Президента. Коли спілкуєшся із солдатами, офіцерами – не залишається жодних сумнівів у цьому.

Ну а щодо Херсона, напевно, вже всі знають, і це не секрет, що ми рухаємося. І одна із бригад, яка йде серед перших, наша. Ми приділяємо багато уваги кожному клаптику нашої землі, аби звільнити її від окупантів. Решту інформації публікуватиме Оперативне командування «Південь».

Вірите в нашу перемогу?

Однозначно! І скажу, чому вірю. Я бачу мотивованих бійців – і тих, що воюють з 2014 року, і новачків. А головне – я бачу командирів. Це командири бригад та їхні заступники, які за останні 8 років із звичайних солдатів виросли до звання полковника та вище. Деякі з цих людей не планували стати військовими, але змінили свій погляд. Вони за покликом серця пройшли Донецький і Луганський аеропорти та інші місця бойової слави.

Вони отримували бойовий досвід, здобували вищу військову освіту. Так ми виростили покоління командирів, які зараз не сидять у кабінетах у тилу, а виїжджають на позиції і спілкуються із солдатами. Вони мають чітку вертикаль дисципліни і знань, але в їх спілкуванні немає «радянщини». Для них пріоритет – зберегти життя особовому складу, просунутися вперед, зайняти позиції та виконати завдання.

Ви – досить відома людина в регіоні, маєте бізнес. Окупанти знають, що ви проти них воюєте?

Так, вони дізналися. Мають мій номер телефона – писали, дзвонили та погрожували. Вороги частково зруйнували інфраструктуру мого бізнесу, який  ми створювали роками, але, звісно, подробицями я зможу поділитися лише після нашої перемоги. 

Повернемося у перші дні війни. Як все починалося у Миколаєві?

Багато містян виїхали, у тому числі й посадовців. Ми залишилися вузьким колом: депутати облради від «Слуги Народу», кілька депутатів міської ради та команда Віталія Кіма.

Ми організовували створення блок-постів, та багато іншого, що впливало та допомагало обороноздатності Миколаєва. Наступне за пріоритетністю – гуманітарна допомога місцевому населенню, військовим та добровольцям. На початку війни ситуація справді була складною – потрібно було вибудувати логістичну ланку до Миколаєва з більш безпечних регіонів України. Відсутність палива та професійних водіїв, які виїхали закордон зробило це практично неможливим, але ми впоралися та організували безперебійну, та головне – безпечну логістику до міста. 

Найважчим було те, що волонтери та бізнес з інших міст мали ресурси постачати майже все, що нам було потрібно, але через постійні обстріли у нашому регіоні та місті їхні водії відмовлялися їхати. До Миколаєва можна заїхати через три головні дороги, і на той час на двох з них тривали бої. 

Яка була тоді ситуація з продуктами? І яка вона зараз?

На той час більшість магазинів не працювали, почались серйозні складнощі з продуктами першої необхідності. 

Спільно з місцевим бізнесом ми розробили програму, завдяки якій ми разом виготовили та забезпечили Миколаївщину борошном для випікання хліба та хлібопродуктів. Також зробили недоторканний запас борошна на випадок блокади міста. Згодом магазини почали запускатися, логістика запрацювала, люди почали звикати до обстрілів. Багато хто повернувся. До речі, у нас в Миколаївській області багато внутрішньо переміщених людей. 

Чи вдається забезпечувати Миколаїв водою?

Зараз у Миколаєві ситуація з водою стабільна. У місті є централізоване водопостачання, але вода суто технічна. Люди жили без води понад місяць, але згодом її вдалося підключити з Південного Буга. Проте є один мінус – вода дуже солона та не придатна для вживання. І можуть бути погані наслідки для домашньої техніки: бойлерів, пральних машинок та іншого. Загалом у Миколаєві зараз більші обсяги питної води, ніж люди вживають, тому що спільними зусиллями волонтерів, місцевого населення та влади вдалося пробурити достатню кількість свердловин. 

Скільки людей лишилось в місті?

За останньою інформацією, яку я маю, це 230 тисяч містян, тобто близько 55% населення. Коли почалися масові хаотичні обстріли житлових будинків, люди, ясна річ, виїжджали.

Які настрої панують у Миколаєві серед мирних мешканців?

Колаборанти, звісно ж, трапляються. Всі артобстріли, на мою думку, це чіткі наведення зрадників та колаборантів. Але переважна більшість містян – за Україну. Багато хто змінив думку, тобто спочатку симпатизували Росії, а з початком війни зрозуміли, що це таке насправді.

Які плани особисто у вас?

Єдиний план для мене на сьогодні – спільна перемога над ворогом будь-якими зусиллями. Як то кажуть: «А потом уже будем розбираця хто де був, і що робив». Війна обнулила всіх – великий, середній бізнес, звичайних людей, тому наступний шлях – відновлення бізнесу, економіки та вдосконалення нормотворчості, у чому я непогано знався до війни.

Пам’ятаю, якось ми розвозили гуманітарку по селах. Завантажили мікроавтобус, виїхали, роздали переселенцям, місцевим мешканцям, моїм виборцям. І люди дивувалися, чому я не виїхав. А я й думки такої не мав!

У нас злагоджена команда, яка може виконати будь-яке завдання. Хлопці та дівчата кваліфіковані за всіма напрямками і без сумніву зроблять все, що потрібно для нашої перемоги! Слава Україні!