Олександр Корнієнко про місцеві референдуми, префектів та розвиток громад

Початок інтерв’ю читайте тут.

Децентралізація влади: минулого року партія «Слуга Народу» заявляла про завершення реформи в цілому. Але це серйозний процес, який має тривати. Які зміни плануються у поточному році?

Минулого року ми дійсно здійснили прорив у напрямку децентралізації. Сформували понад 1400 спроможних громад, нову адміністративно-територіальну мапу України, провели місцеві вибори.

Таким чином вже сьогодні громади в Україні отримали всі необхідні кошти та повноваження, які дозволяють їм дбати не лише про сьогодення, а й про власний стратегічний розвиток. Абсолютна більшість рішень буде ухвалюватися на місцях.

Навіть років п’ять тому, коли починався процес, це здавалося нереальним, неможливим. Ба більше – судячи з того, як процес гальмувався на вищому рівні за каденції Петра Порошенка, складалося враження, що цього ніколи не станеться. Що децентралізація – це гарна вивіска, імітація, і ніхто не випустить економічних та правових важелів із центру. Але ми довели, що можемо робити реформу послідовно і системно.

Втім, роботи залишилося багато і цього року. Я б розділив її на три компоненти.

Перше – це ухвалення змін до Конституції та законів, які зроблять систему управління в державі та місцевому самоврядуванні чіткою та прозорою. Зокрема, мова йде про інститут префектів, які контролюватимуть дотримання законності та відповідність рішень місцевих органів влади до Конституції України. Крім того, вони координуватимуть діяльність органів виконавчої влади на певній території.

Чи не перетворяться префекти на зайву бюрократичну ланку, яка дублюватиме функції місцевої влади та потребуватиме коштів на своє утримання?

У префектів не буде функцій управління бюджетами чи майном. Їм не потрібен буде великий штат адміністрації – лише невеликий підрозділ юристів та аналітиків.

Але їхня функція надзвичайно важлива: префекти юридично забезпечуватимуть цілісність країни і стежитимуть за тим, щоб органи місцевого самоврядування не перетинали «червоних ліній». Тобто вони «вступатимуть у гру» лише тоді, коли місцеві органи влади щось порушать або зайдуть не туди. Якщо все гаразд, префекти будуть майже непомітними для широкого загалу.

В межах першого напрямку ми ще плануємо унормувати співробітництво між громадами – щоб воно було чітким, прозорим і законним. Також – ухвалити законодавство про комунальну власність. Тобто наша мета – забезпечити місцеве самоврядування інструментами для реалізації волі мешканців громади. Інструментами, які є ефективними і знаходяться у правовому полі.

Серед цих інструментів будуть місцеві референдуми?

Це якраз другий компонент. Місцеві референдуми – наш стратегічний напрям: надати людям можливість впливати на владу і контролювати її.

Сьогодні без механізмів прямої демократії неможливо керувати державою. Давно минули часи, коли все можна було вирішувати в майже «родинному колі» обмеженої кількості осіб, наділених владою. Це не лише український, це глобальний тренд.

Подекуди лунають думки, що українці не готові до референдумів, що це занадто велика відповідальність для людей, які не є професійними політиками

Ці думки лунають від тих, хто не поважає власний народ. Від «політичних пенсіонерів», що застрягли в минулому.

Світ змінився. Люди знають більше – навіть ніж 20 років тому. Вони мають доступ до інформації в режимі 24/7. Люди прагнуть брати участь в ухваленні рішень, які безпосередньо стосуються їхнього життя та майбутнього.

А на місцевому рівні це просто необхідно – бо цей рівень найближчий до людей і стосується буквально всіх аспектів життя: де люди працюватимуть, де і як житимуть, відпочиватимуть, лікуватимуться, навчатимуться.

Думка людей при ухваленні рішень на місцевому рівні – надважлива. І якщо на рівні країни ми зможемо провести референдум максимум двічі на рік, то на місцях вони можуть бути навіть частіше.

Яким є третій напрямок децентралізації?

Нова регіональна політика. Ми прагнемо повністю змінити підхід до неї, який панував ще від радянських часів. Зробити його сучасним і системним.

До сьогодні у питанні розвитку регіонів панувала «зрівняйлівка». І ресурси Державного фонду регіонального розвитку (ДФРР), і бюджетні кошти, виділені на соціально-економічний розвиток територій, розподіляються без чітких критеріїв, без урахування особливостей територій і громад.

Багато залежить від лобізму – з боку депутатів, лідерів місцевого самоврядування, губернаторів. Не скажу, що цей лобізм має корупційну складову. Але він точно не сприяє досягненню нашої мети, яка полягає в синхронізації розвитку територій.

Синхронізація полягає не в тому, щоб усі були однакові. Наша мета – щоб усі розвивалися, ніхто не стояв на місці. Щоб слабші ставали сильнішими, а сильніші переходили на новий рівень завдань.

Заради чого, в принципі, існує державна регіональна політика? Заради того, щоб людина мала життєві можливості – професійні, кар’єрні, освітні, медичні – незалежно від того, де вона проживає. І вже точно незалежно від того, наскільки впливовим є депутат чи губернатор у відповідному регіоні. Цього року ми збудуємо фундамент саме такої політики.

Розкажіть докладніше, як саме будуватимете цей фундамент

Ми цей напрямок назвали «Країна заможних громад». Суть проста.

В Україні об‘єктивно існують три принципово різних типи суб‘єктів місцевого самоврядування: великі міські агломерації, міста і села. Кожному типу відповідатиме окремий підхід у регіональній політиці, адже у кожного з них мають бути власні цілі і спосіб їхнього досягнення.

Для великих агломерацій (Київ, Дніпро, Харків, Одеса, Львів, поки не беремо окупований Донецьк) метою регіонального розвитку є рівень задоволеності мешканців. У цих агломерацій – в силу специфіки їхнього економічного та інфраструктурного розвитку – достатньо фінансових ресурсів та інфраструктурної спроможності.

Завдання у тому, щоб використовувати ці ресурси правильно, щоб вони йшли на підвищення якості і комфорту життя, а не витрачалися на якісь «іміджеві хотєлки» місцевої влади. Тут мова може вже йти про впровадження інновацій в організацію міських середовищ, публічних просторів, закладів культури, мистецтв, креативних індустрій, розвитку передових медичних та освітніх технологій.

Другий тип поселення – це ті, які не є агломераціями. Це середні, невеликі, а іноді й маленькі міста. Тут мета – збільшення фондів регіонального розвитку, залучення інвестицій, зростання кількості робочих місць, застосування механізму державно-приватного партнерства.

Великою мірою, завдання міст – перейти до «вищої ліги» і працювати над підвищенням рівня задоволеності мешканців, як в агломераціях – навіть якщо вони де-факто не будуть ними. Тобто містам ми показуємо перспективу – куди рухатися і чого прагнути. Але для цього треба створити відповідну економічну базу.

Нарешті, третій рівень, третій тип – це село. Тут критерії, скоріше, соціальні. Головне завдання – забезпечити мешканцям сіл доступ до базових соціальних, освітніх, медичних послуг. Тобто ми створюємо систему, де кошти спрямовуватимуться саме на ті цілі, які сприятимуть розвитку громад та регіонів у вірному напрямку – з орієнтацією на інтереси людей.