#НашіЗахисники. Депутат Ігор Василенко з Полтави воює з перших днів повномасштабного вторгнення

Ігор Василенко, депутат Шевченківської районної у місті Полтаві ради від «Слуги Народу», 25 лютого 2022 року добровольцем став на захист нашої країни. Свою вагітну дружину, яка через три місяці мала народити йому сина, він відправив за кордон, залишив бізнес і пішов у військкомат.

«Прийнято думати, що депутати тримаються за свої посади, що вони знаходять способи залишитися в безпеці. Але я вирішив бути там, де країна потребує допомоги найбільше – на фронті», – говорить Ігор Василенко, який отримав позивний «Депутат».

Перші місяці війни пройшли в Полтаві: блокпости, охорона стратегічних об’єктів, підготовка. Та згодом розпочалися бойові виїзди у складі зведених рот (РТГР) на Харків. Далі у складі 116-ї бригади Територіальної оборони ЗСУ Ігор Василенко воював на Харківському і Сумському напрямках.

У січні 2023 року він разом із побратимами опинився в Соледарі. Це були найважчі бої, жах, який не описати словами. Ворог йшов, не зупиняючись. Українці були змушені відбиватися від росіян по декілька годин поспіль, без відпочинку.

«Ти їх нищиш, а вони лізуть знову. Одні гинуть, інші наступають. Їх кидали, як м’ясо!» – згадує Ігор Василенко.

Після чергового штурму окупантів він зазнав тяжкої контузії, потрапив на лікування. «Загалом після тих боїв у Соледарі нас залишились одиниці», – каже чоловік.

Після лікування Ігор Василенко повернувся у стрій, продовжував воювати під Мар’їнкою, Авдіївкою, Вугледаром.

«Що найважче на війні? Не фізичні умови, не холод і не біль. Найважче – коли ти втрачаєш побратима і не можеш його забрати. Коли він залишається там, а ти змушений йти далі. Зараз не та війна, що була навіть на початку. FPV-дрони, різні види боєприпасів, авіабомби. Все вирішують технології», – додає він.

«Вугледар став моєю останньою точкою. Там я вже подався на військово-лікарську комісію, отримав групу інвалідності на рік. Потім на перекомісію», – розповідає Ігор.

Зараз чоловік у Полтаві, проходить реабілітацію, відновлення після контузії. Намагається більше часу проводити із сім’єю.

«Сину зараз два роки і сім місяців. Коли я повернувся, він мене не впізнав. Дивився і казав «дядя». Хоча ми постійно бачилися по відеозв’язку. Але цього виявилося недостатньо. Це було тяжко – повернутися і зрозуміти, що для власної дитини ти чужий. Тепер він звик, усе добре. Але перші дні… Це було дуже складно», – розповідає Ігор.

Нині планів на майбутнє чоловік не будує. «Я не знаю, що буде далі. Але точно знаю одне: боротьба триває. Люди ховаються, ухиляються. Колись на початку війни хлопці телефонували й благали: «Візьміть мене в підрозділ!». Тоді місць не було – штат забитий. А зараз усе навпаки. Я дивлюся на чоловіків і думаю: «Чому ви тут? Чому замість вас воюють інші?». Рік, два, три – і війна стає для когось далекою. Але не для тих, хто там був!», – каже Ігор Василенко.