«Нас це зміцнило і згуртувало», – Олена Кузьміна розповіла, як працюють медики в умовах війни

В умовах війни медики завжди стоять поруч із військовими. Надійний тил забезпечує перемогу на фронті, і ті, хто цілодобово рятує життя військовим і цивільним, які зазнали поранень через бойові дії й обстріли ворога, – герої цієї великої війни. Депутатка Миколаївської міської ради від партії «Слуга Народу» нині виконує обовʼязки керівника Миколаївського обласного клінічного госпіталю ветеранів війни. У інтервʼю вона розповіла, як медики Миколаївщини зустріли війну, як змінилася їхня робота, та поділилася думками про те, як треба працювати в таких умовах.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вже очолювали медзаклад. Які були перші дії як очільниці медзакладу, основне спрямування якого – допомога військовим?

По-перше, для мене це був шок. Я не могла собі уявити, що таке може взагалі статися у 21-му столітті. Але думок про те, щоб покинути місто і свій колектив, навіть не було. Згадую перші часи, як зібрала дитину, необхідні речі, документи. Все було наче в тумані, якось автоматично це все робила. Тоді поїхала до госпіталю, і якраз у цей час росіяни почали бомбити наш кульбакінський аеропорт. Було дуже страшно. Усі центральні дороги були забиті машинами, людьми, які виїжджали з міста. У мене з’явилося відчуття безпорадності, коли дійсно я не розуміла, що робити далі, коли відбудоване разом з командою з величезним трудом руйнувалось на очах. 

До війни за дуже короткі терміни вдалося відродити наш заклад, що був на межі закриття, створити нову структуру, залучити висококваліфікованих фахівців, відкрити нові відділення, побудувати сучасну операційну та багато іншого. Попереду було ще багато планів, що активно втілювали в життя. Однією з перших проблем, із якими колектив стикнувся на початку вторгнення, був відтік кадрів. Я розуміла, що, аби утримати ситуацію, треба негайно діяти. Було терміново зібрано колектив, розроблено алгоритм дій, зібрано чергові зміни, які почали працювати 24/7. З часом ситуація стабілізувалась, люди адаптувались, адже насамперед вони відчули підтримку, командність, що кожен в цей важкий час потрібен та він є незамінною ланкою великого «механізму». Відтік кадрів зупинився. На місце тих, хто поїхав, дуже швидко прийшли нові люди – багато з тих, хто залишився без роботи після закриття приватних підприємств. У результаті вдалося втримати заклад, колектив так, щоб пацієнти не відчували зміни в якості надання допомоги. Дуже вдячна героям. Так я називаю всіх своїх колег, які не злякалися і залишилися. Нас це зміцнило, згуртувало, ми всі, як одна сім’я.

Є багато історій про те, як медики працювали під вибухами у бомбосховищах, проводили надскладні операції, приймали пологи. Яка була ситуація у вашій лікарні на початку вторгнення, адже це спеціалізований заклад?

Було дуже небезпечно, але на території нашого закладу є бомбосховище. Його булообладнано всім необхідним, і в небезпечні часи співробітники разом з хворими могли там сховатися. Тобто було вжито всіх необхідних запобіжних заходів, щоб продовжувати працювати. На другий день я з родиною переїхала жити в госпіталь. Багато хто з наших лікарів перші тижні теж жили в лікарні, ми готувалися приймати поранених і потерпілих на випадок їхнього масового надходження. Тобто буквально можемо сказати, що жили на роботі. 

Що, на вашу думку, найважче у роботі лікаря під час війни? 

Насправді це дуже складна робота, в принципі. Відповідальність за чужі життя – найважче. Коли лікарі працюють без відпочинку декілька діб поспіль, звичайно ж, у них буде втома і не тільки. Ми теж люди, і в таких стресових ситуаціях в організмі відбувається безліч процесів. Як мінімум, який зрозуміють всі, – викид гормонів, що впливає на працездатність в цілому, пильність і концентрацію. Це ще одна причина, чому я називаю своїх колег героями. Вони протистоять власному організму, аби врятувати життя іншого. 

У перші тижні настрої були панічними, і не тільки серед пацієнтів. Тому важливо було показати іншим – середньому та молодшому медичному персоналу і хворим – що ми працюємо далі.

Ви сказали, що вдалося зберегти лікарню, що планували закривати. Зараз закладпродовжує повноцінно надавати медичну допомогу, співпрацює із всеукраїнськими та міжнародними організаціями. Розкажіть, які ще є проєкти з допомоги?

Так, усе правильно, заклад продовжує налагоджувати партнерські стосунки з багатьма організаціями. Отримує гуманітарну допомогу, медичні препарати тощо, працює над постачанням медичного обладнання. Також госпіталь співпрацює з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими в межах програми з реабілітації. 

Також працює мультидисциплінарна бригада, до складу якої входять не тільки психологи, а й інші фахівці, є всі необхідні засоби для фізичної реабілітації. Також працює центр медико-психологічної підтримки та допомоги. Тобто госпіталь надає фізичну та психологічну реабілітацію не тільки в межах реабілітаційного відділення, але й в інших відділеннях, якщо в цьому є потреба. Зараз медики продовжують розвивати цей напрямок, адже це просто необхідність не тільки у військовий час. Зрозуміло, що після нашої перемоги, на жаль, потреба в реабілітації буде тільки збільшуватися.

Ви також секретар постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення, освіти, культури, туризму, молоді та спорту. Розкажіть, будь ласка, які зміни хотіли б внести до медичної сфери?

Ще до війни я пропонувала затвердити муніципальну надбавку лікарям. Тобто – доплачувати щомісяця лікарям з місцевого бюджету. Для міста, я вважаю, це невеликі кошти, тим паче це б допомогло запобігти відтоку медичних кадрів. На жаль, зараз брак кадрів спостерігається майже у всіх лікарнях, а з початком війни він значно збільшився. Зараз ми якраз розглядаємо з колегами-депутатами це питання. Попереду наступне засідання комісії, куди запрошені начальник міського департаменту фінансів та начальник міського управління охорони здоров’я. Думаю, найближчим часом це питання буде винесено на сесію. Сподіваюсь, що депутати підтримають це рішення.