Голос Захисників: інтеграція ветеранів до цивільного життя

Повернення з війни для ветерана – це початок нового етапу, пов’язаного з адаптацією до цивільного життя, відновленням, пошуком роботи, вирішенням соціальних і побутових питань та побудовою нового життя. У кожного цей шлях різний. Хтось повертається до професії, хтось змінює сферу діяльності, а хтось знаходить себе у допомозі іншим ветеранам.

Олександр Вітюк – ветеран, який пройшов через кілька етапів військового досвіду, поранення, демобілізацію та повернення до цивільного життя. Сьогодні він працює фахівцем із супроводу ветеранів, входить до складу Ради ветеранів, організовує спортивні заходи зі стрільби з лука та бере активну участь у громадському житті.

• ПопереднійПопередній
• наступний

Його військовий досвід почався ще з юності. До початку російського вторгнення у 2014 році Олександр разом із дружиною жив у Ялті. Родина мала два бізнеси, однак уже за кілька днів після проведення так званого «референдуму» вони були змушені залишити рідний дім.

«Ми зібрали усе, що могло вміститись в машину, і навіть не закрили двері будинку на ключ. Ми просто залишили їх у дверях, аби окупанти не виламували двері», — згадує Олександр.

Тоді родина переїхала до одного із сіл Вознесенського району. За кілька днів після трагедії, пов’язаної з виходом українських військових з Іловайська, Олександр разом із другом були мобілізовані та долучилися до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Він брав участь у бойових діях на сході країни як механік-водій САУ 2С3 «Акація». У 2015 році Олександр був демобілізований та отримав статус учасника бойових дій.

Одним із найемоційніших спогадів того періоду для нього залишається обстріл восени 2014 року.

«Це була осінь 2014 року, батарея 2С3, поля Луганська. Якщо бути більш точним, стояли навпроти Кримського. Нічого не віщувало біди, поки не зашуршало небо. Це означало, що йдуть гради. Є 5 секунд, аби кудись сховатися. Я проскочив у досить маленьку таку щілинку, між катками своєї машини. Всі решта, звісно, теж розбіглися, дуже швидко. Гради лягли досить далеко, десь штук 20–30, вони лягли десь 100–150 метрів від нас. Але це був перший обстріл. У всіх страх проходить по-різному: хтось сміється, хтось плаче, хтось шокований. Пізніше ми уже зрозуміли, що нам вдалося сховатися у таких місцях, які у звичайній ситуації здаються неможливими фізично. Мій побратим, із ростом 186 сантиметрів, зміг заховатися під ящиком снаряда 2С3, який має 20 сантиметрів у висоту, 40 у ширину і 80 у довжину. І коли я спитав у нього, як йому вдалося, він сказав фразу, яку я ніколи не забуду: «Звук града у небі спроможний демонструвати в тілі неймовірну пластику». Це було і смішно, і грішно», – розповідає він. 

Після демобілізації Олександр повернувся до родини. Він продовжував працювати, ходив у закордонні рейси, займався юридичною практикою за своєю спеціальністю. У 2021 році зустрів свого побратима з часів АТО, який на той момент був майором і запросив його до батальйону, що тоді лише починав створюватися, — Вознесенського окремого 187-го батальйону ТрО. 14 січня 2022 року Олександр підписав контракт із батальйоном. Будучи сержантом, маючи військовий досвід та відповідну освіту, він обійняв посаду начальника складу матеріально-технічного забезпечення.

З перших днів повномасштабного вторгнення батальйон почав розгортатися. До його лав приходили різні люди — будівельники, таксисти, службовці, військові з досвідом і без нього. Їх об’єднувало бажання захистити своє місто. «28 лютого ми вже людей не приймали, штатка була повна. 2 березня розвідка доповіла, що на місто рухається ворожа колона 110–120 одиниць бронетехніки. На броні приблизно 1100–1200 досвідчених ворожих армійців. І ми зупинили їхнє просування», — розповів Олександр Вітюк.

Під час оборони міста Олександр отримав важке поранення стегна та контузію. Його евакуювали з оточення через залізничний міст, який тоді контролювався ворожими снайперами.

«Мене протягли через усі шпали, біль був неможливий, але я не подав ні звуку. Я боявся видати нас своїм криком і мовчав, бо якби нас помітили або почули, все склалося б інакше», — згадує він.

Після поранення Олександр отримав другу групу інвалідності та вже не міг долучатися до активної боротьби. Певний час він працював на штабних посадах, але згодом стан здоров’я погіршився, і його списали. Саме повернення до цивільного життя стало для нього новим випробуванням. Олександр уже втретє проходив цей шлях і добре розуміє, наскільки складною може бути адаптація ветерана після війни.

«Це було вже третє моє повернення з війни. Перший раз я повернувся молодим хлопцем, ще при «союзі». Коли такого слова як психолог, психологія на практиці не було. Коли ветеран сприймався як дід без ніг, без рук, сліпий чи ще щось. І абсолютно не сприймався суспільством той факт, що це може бути молодий хлопець. Потім, коли я повернувся у 2015 році, я чув фрази на кшталт: «Я тебе туди не посилав. Це було твоє рішення, ти туди пішов сам». УБД в мене було дуже давно, але, знову ж таки, маючи юридичну освіту, маючи великий досвід роботи в кабінетах, з паперами, з документами, я розумів механізми, як це робити. Але отримати гарантовану мені державою житлову площу як учаснику бойових дій, який не має житла, я зміг лише через 10 років».

Олександр каже, що ветерани часто стикаються із ситуацією, коли їх сприймають як проблему, адже для забезпечення їхніх потреб необхідні соціальні гарантії та фінансування. За його словами, особливо складною ця ситуація може бути у сільських громадах.

Допомагати іншим ветеранам Олександр почав ще після повернення з АТО. З 2015 року, коли був заступником голови громадської організації, він спілкувався з учасниками АТО та допомагав їм вирішувати різні питання.

«Я цим займався безкоштовно, без повноважень, адвокатського свідоцтва, жодної посади і зарплати. Я просто цим займався, тому що це потрібно було людям. І коли я повернувся сам, не було роботи, лікування було дуже довге. Багато питань і досі не вирішені через відсутність фінансування і, на мою думку, небажання якихось службовців виконувати свою роботу. Ця бюрократія, відсутність фінансування, людський фактор — воно все складається в купу і з’являється проблема», — поділився він.

Сьогодні значну частину своєї роботи Олександр присвячує підтримці військових і ветеранів. Він переконаний, що більшість питань, пов’язаних із допомогою ветеранам та членам їхніх сімей, вирішується саме на місцевому рівні. Саме тому Рада ветеранів є важливим органом для ухвалення необхідних рішень для поліпшення інтеграції. 

Важливою частиною цієї роботи для нього є можливість говорити з молоддю про війну та досвід захисників. Олександр порушував питання організації зустрічей ветеранів зі школярами.

«Наші хлопці ходять по школах, вони розповідають, як було, що було. Вони зустрічаються з дітьми. Бо якщо ми не розповімо дітям, як це було, то хтось придумає і розкаже по-своєму. Ми маємо займатися нашими дітьми», — підкреслив він.

Також порушувалися питання санаторно-курортного та літнього відпочинку ветеранів і їхніх сімей. Наразі триває робота над їхнім вирішенням.

Для самого Олександра допомога іншим стала частиною його власної інтеграції у цивільне життя. Навіть після поранення та завершення військової служби він продовжує залишатися залученим до життя ветеранської спільноти.

«Багато хлопців не хочуть навіть пенсію собі оформлювати. Бо коли вони стикаються з цією кількістю бюрократії, то кажуть, що краще самі собі зароблять. Має хтось бути, хто допоможе цим людям. Я поки ще не перегорів. Але так, і я також, звісно, людина, і час від часу теж хочу кинути цим займатись. Але потім зупиняєшся і думаєш, що людям це потрібно. Це не потрібно тобі, але є люди, яким це потрібно — допоможи», — підсумував він.

Історія Олександра Вітюка показує, що інтеграція ветерана до цивільного життя не обмежується моментом демобілізації. Це тривалий процес, у якому важливими стають можливість працювати, відновлюватися, реалізовувати себе, отримувати необхідну підтримку та залишатися частиною суспільства. Для когось новим етапом стає повернення до професії, для когось — започаткування власної справи чи нової діяльності, а для когось — допомога іншим ветеранам.

Перший заступник голови Миколаївської обласної ради від «Слуги Народу», очільник обласної Ради ветеранів Ігор Щербина переконаний, що історія Олександра — це приклад того, що повернення з війни не завершується демобілізацією. Попереду у ветерана ще один важливий шлях — повернення до цивільного життя, до роботи, родини, суспільства, пошуку нових можливостей і свого місця в мирному житті.

«Саме тому сьогодні так важливо не залишати ветеранів сам на сам із цими викликами. Підтримка має бути не формальною, а реальною, доступною, своєчасною і зрозумілою. Це стосується не лише соціальних чи медичних питань, а й можливості реалізувати себе, працювати, розвиватися, спілкуватися та бути почутим. Такі історії показують, наскільки різним може бути шлях кожного захисника після повернення. І водночас вони нагадують нам, що ветеранська політика – це не лише про пільги чи документи. Це про людей, які захищали країну і тепер мають отримати можливість повноцінно жити, працювати та бути активною частиною суспільства. Завдання влади та громад – бути поруч і створювати для цього необхідні умови», — зазначив Ігор Щербина. 

Джерело: Миколаївська обласна рада