Моніторинг безбарʼєрності в Україні невтішний – для виправлення ситуації потрібні жорсткий контроль і відповідальність на місцях

Попри прогресивну Стратегію безбар’єрності, яка була ухвалена в Україні ще 4 роки тому, в державі реалізація принципів інклюзивності досі залишається фрагментарною. Документ визначає чіткі цілі та напрями розвитку, проте на практиці системна імплементація буксує як на рівні нормативної бази, так і в повсякденному житті громадян.

На цьому наголосила голова Комітету ВР з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку і містобудування, очільниця партії «Слуга Народу» Олена Шуляк.

Вона навела приклад: ще восени 2022 року в Україні набули чинності оновлені державні будівельні норми (ДБН) зі створення безбар’єрного простору – ДБН «Інклюзивність будівель і споруд». Однак підрядники, проєктанти, а подекуди й органи експертизи ігнорують положення цих норм. Так, часто трапляються випадки, коли документація проходить експертизу без урахування елементарних інклюзивних стандартів – навіть у школах, лікарнях чи житлових будинках.

«Коли ми запитуємо, чому така проєктна документація пройшла експертизу, у відповідь чуємо, що, наприклад, цій конкретній школі, або установі, або навіть житловому будинку, це просто непотрібно. Тобто, ми маємо сучасну законодавчу базу, але не маємо відповідальності за її дотримання», – констатує Олена Шуляк.

Вона переконана, що для виправлення ситуації потрібні жорсткий контроль, відповідальність на місцях і системні соціальні інвестиції. По першому пункту є позитивні зрушення: вже створено систему моніторингу реалізації принципів безбар’єрності. Зокрема, діють Ради безбар’єрності – органи, що мають координувати процеси на місцевому рівні. Засідання таких Рад відбуваються по всій країні: не лише у Києві, а й у Тернополі, Черкасах, Одесі, на Волині.

Однак результати моніторингу, підкреслила Шуляк, вражають не прогресом, а масштабом проблем. Наприклад, у Волинській області лише 16% закладів освіти є повністю безбар’єрними, попри загальний рівень доступності у 84%. Заклади охорони здоров’я доступні трохи більше ніж на 60%. Серед ЦНАПів та залізничних вокзалів безбар’єрними є лише третина. Ще гірша ситуація з укриттями: лише 4% споруд цивільного захисту можна вважати доступними для всіх.

«У столиці ситуація теж не надто відрізняється. Раду безбар’єрності в Києві створили лише у січні 2025 року. Тим часом майже половина пішохідних підходів у місті не відповідає базовим інклюзивним стандартам, і лише чверть відповідає повністю. У сфері транспорту лише кожен четвертий користувач з інвалідністю задоволений послугами. Третина взагалі не може самостійно дістатись до місця посадки», – повідомила Олена Шуляк.

Нардепка підкреслила, що війна в Україні підсвітила актуальність проблеми, оскільки держава довгий час ігнорувала потреби людей з інвалідністю та інших маломобільних груп. Тепер, коли кількість людей з інвалідністю в Україні зростає, зокрема за рахунок ветеранів, потреба у безбар’єрній інфраструктурі стає питанням виживання.

Так, потрібна реконструкція міст і сіл за принципами безбар’єрності: доступні дороги й тротуари з пониженнями, озвучені переходи, адаптовані під’їзди до житлових будинків, благоустрій парків і громадських просторів. Усе це –частина повоєнного відновлення, яке має базуватись не лише на відбудові зруйнованого, а й на створенні сучасного, рівного й доступного середовища.

При цьому надзвичайно важливо враховувати саме думку громадян. Саме мешканці найкраще знають, що потрібно першочергово: доступ до громадських просторів, працевлаштування для людей з інвалідністю, соціальні послуги чи безбар’єрні маршрути у місті.

«Ми повинні мати чітке розуміння, як саме реалізувати положення Стратегії технічно – на інфраструктурному рівні. Йдеться про конкретні рішення, терміни їх втілення та визначення відповідальних за виконання. Без цього омріяна безбар’єрність ризикує залишитися лише на рівні гасел», – резюмувала Олена Шуляк.