Максим Ткаченко про права переселенців та перехідний період після деокупації
Яким має бути перехідний період після повернення контролю над східними кордонами та що зараз не так із правами переселенців – розповідає Максим Ткаченко, заступник голови фракції «Слуга Народу», перший заступник голови Комітету ВР з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та АР Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин.
Нещодавно члени вашого комітету зустрічалися з експертами Венеційської комісії та обговорювали певні законодавчі ініціативи. Які саме?
Зараз у нас на розгляді урядовий законопроєкт № 5844 «Про засади державної політики перехідного періоду». Фактично він запроваджує певні норми: що саме відбуватиметься після встановлення контролю над українським кордоном на Сході.
Зокрема це стосується роззброєння, амністії, а також особливостей роботи місцевого самоврядування та державних органів, процесу реінтеграції. Тобто йдеться про перехідний період.
Кабмін залучав багато міжнародних експертів до розгляду цього законопроєкту, бо він стосується надто чутливої теми. Вони аналізували, наскільки документ відповідає світовій практиці застосування перехідного періоду. Зі свого боку Голова Верховної Ради запросив долучитися до цього аналізу експертів Венеційської комісії. Ми зустрілися з ними у нашому комітеті та обговорили норми законопроєкту №5844.
Але парламент вже ухвалив низку документів про непідконтрольні території, навіщо потрібен ще один?
Дійсно, з 2014 року Верховна Рада ухвалила загалом шість законопроєктів, що формують політику стосовно Криму та непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей. Вони були актуальні на час ухвалення, але проєкт №5844 їх не скасовує і не замінює.
Нам потрібна єдина чітка й актуальна на момент деокупації послідовна політика з цього питання, зрозуміла як людям по обидві боки лінії розмежування, так і нашим міжнародним партнерам. Фактично це і є мета закону.
Більше того, такий закон особливо актуальний в умовах примусової паспортизації наших громадян на непідконтрольних територіях. А також на фоні залякувань російської пропаганди: мовляв, у разі повернення під контроль України всі мешканці зазнаватимуть кримінального переслідування.
Цим законопроєктом маємо дати чіткий сигнал: ми – єдина країна, єдиний народ, який врешті об’єднається та назавжди позбавиться ліній розмежування. А відповідати перед законом будуть не мирні люди, як про це кажуть російські пропагандисти, а злочинці, які вбивали, катували, ґвалтували.
Як цю ініціативу оцінюють у вашому комітеті та що кажуть міжнародні експерти?
Над цією темою працювала величезна кількість експертів та організацій. Загалом сьогодні є три законопроєкти – урядовий та два альтернативних. До обговорення кабмінівського законопроєкту Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України залучило представників ООН та всіх стейкхолдерів.
Експерти вважають, що цей законопроєкт суперечить самій концепції та цілям перехідного періоду через те, що зосереджений на порушниках і практично не згадує права постраждалих. Водночас, за міжнародними стандартами, політика перехідного правосуддя має зосереджуватися саме навколо постраждалих.
Та й взагалі в ідеалі ми мали б дізнатися думку мирних громадян за лінією розмежування про такий законопроєкт та за можливості врахувати їхні пропозиції.
Після робочої зустрічі з експертами Венеційської комісії та зауважень фахівців інших організацій наш комітет ретельно готується до розгляду цього питання, робота рухається.
Загалом зараз на розгляді вашого комітету близько 40 законопроєктів. Крім перехідного правосуддя – які з них ви вважаєте пріоритетними?
Перш за все, це ті законопроєкти, що ми вже опрацювали та підготували до другого читання. Зокрема це проєкт закону № 4564 про спрощення отримання українських паспортів мешканцями непідконтрольних територій, співавтором якого я є. Це дуже важлива ініціатива, на яку люди по той бік лінії розмежування чекають роками.
А які з цим складнощі зараз?
Річ у тім, що із 2016 року місце проживання людини реєструють місцеві ради. Але якщо людині з луганською чи донецькою реєстрацією потрібно змінити фото в українському паспорті, зробити у ньому якісь позначки або ж вперше отримати паспорт і зареєструвати місцем проживання Луганськ чи Донецьк, жодна місцева рада на підконтрольній території не може цього зробити, немає повноважень.
Особливо гостро стоїть проблема для молоді, яка вперше отримує український паспорт, бо у ньому взагалі немає позначки про реєстрацію місця проживання. А без неї практично неможливо безоплатно звернутися до лікаря, оформити банківську карту.
Але це наші люди, їм потрібна наша підтримка та допомога, тож ми намагаємося зробити все, аби вони мали можливість користуватися українськими паспортами з реєстрацією у Луганську чи Донецьку, змогли здобувати освіту та отримувати будь-які адміністративні послуги на підконтрольній території. Щоб вони відчували, що Україна турбується про них, не забуває і не відмовляється.
І що саме треба зробити?
Ми пропонуємо законодавчо закріпити норму про те, що мешканці непідконтрольної частини Донбасу та Криму можуть звернутися до будь-якого відділення Державної міграційної служби України й отримати документи, що посвідчують особу, чи вклеїти фотокартку в паспорт.
І що важливо, там же можна буде поставити позначку у паспорті про реєстрацію за адресою фактичного проживання – у Луганську чи Донецьку. Водночас ми скасовуємо довідку про підтвердження місця перебування для переселенців та людей по той бік лінії розмежування.
Ваш комітет працював і над іншими змінами до законодавства, яке стосується переселенців. Що це за ініціативи та на якому вони етапі?
Дійсно, ми з колегами по комітету ініціювали законопроєкт № 4487, що вносить зміни до Закону «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб». Я також є одним із співавторів цього проєкту, він включений до порядку денного сесій та готовий до розгляду у першому читанні.
Ми пропонуємо низку змін. Зокрема, скоротити термін ухвалення рішення про взяття на облік переселенців з 15 до 7 робочих днів, врегулювати проблему отримання житла та надання низьковідсоткових кредитів для цього, збільшити термін можливої відсутності переселенця за місцем проживання з 2 до 6 місяців, а у разі обґрунтованих причин – до 9 місяців та ще деякі важливі пропозиції.
Тобто чинний закон від початку був недосконалим?
Його ухвалили у 2014 році, це була перша спроба врегулювати проблеми тимчасово переміщених осіб через збройну агресію РФ. Тоді треба було отримати достовірну інформацію про кількість переселенців, які потребували допомоги від держави.
Зараз маємо ситуацію, коли багато переселенців понад 7 років живуть у певних громадах та планують там залишитися. Фактично вони вже вважають себе частиною приймаючої громади, але формально не є її мешканцями, бо не мають зареєстрованого місця проживання саме у цій громаді. Вони не можуть повною мірою користатися всіма її можливостями – державними послугами, виплатами, участю у місцевих справах. Ми цю нерівність хочемо виправити.
