Юрій Воропаєв: «Найбільше пишаюся врятованими людськими життями»

Юрій Воропаєв – депутат від «Слуги Народу» у Сєвєрдонецькій районній раді – віддав багато років службі рятівником. Нині він начальник Сєвєродонецького районного управління Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області. 

З перших же днів повномасштабного вторгнення військ рф рятівники Луганщини опинилися у надзвичайно екстремальних умовах, адже саме на їх плечі лягло вирішення одразу декількох дуже важливих задач: ліквідація наслідків ворожих обстрілів, евакуація людей та надання їм гуманітарної допомоги. Юрій Воропаєв не став виключенням та разом зі своїми підлеглими робив усе можливе, щоб допомогти цивільному населенню.

Про те, як рятівники Луганщини зустріли війну, як працювали під обстрілами у Сєвєродонецьку та Рубіжному, і чим займаються зараз, Юрій Воропаєв розповів в інтерв’ю:

 – Юрію Вікторовичу, чим для вас запам’ятався перший день війни? 

– Про початок війни я дізнався від приятеля, який мешкає у Києві. Він зателефонував мені та сказав, що по столиці росіяни нанесли ракетний удар. Прочитавши про те, що відбувається, у новинах, поїхав одразу на роботу, до своїх бійців. Що таке російський ракетний удар я дуже швидко дізнався не тільки з новин. Коли проїжджав на службовій машині біля заводу «Зоря», поряд «лягло» декілька ракет. Вибуховою хвилею сильно хитнуло службове авто, мені пощастило, що я був на певній відстані від місця вибуху. 

Поки дістався до роботи, оголосили збори особового складу. Почалась гаряча, у всіх сенсах цього слова, фаза роботи. В мене не було часу їздити додому, та оскільки робота й моя оселя розташовувалися в різних містах, були острахи в певний момент втратити можливість фізично дістатися роботи, а отже, залишити свій колектив  в такий важкий час. Тож із 24 лютого я почав жити на роботі. 

– Як налагоджували роботу на початку війни? Які задачі були поставлені перед вашим колективом? 

– Перед співробітниками мого управління з початком війни постало одразу декілька задач. По-перше, це гасіння пожеж – те, що ми робили у мирний час, але тепер пожеж через обстріли стало набагато більше і вони були масштабніші. По-друге, такі пожежі характеризуються значними руйнуваннями будівель, а отже, нашою повсякденною роботою стало діставання людей з-під завалів та евакуація їх із розтрощених квартир. По-третє, ми були задіяні в евакуації цивільного населення із зони активних бойових дій. І, по-четверте, ще однією нашою функцією стало доставлення гуманітарних вантажів до бомбосховищ. 

Як організовували роботу? Розділялися на екіпажі, отримували дзвінки від цивільних, координували свою діяльність з поліцією, медиками, військовими та органами місцевого самоврядування. Виїжджали на певну адресу для вирішення тієї чи іншої задачі. Складно було, коли в моєму підпорядкуванні залишилося лише 13 людей, адже чим інтенсивніші були обстріли росіян, тим більше людей виїжджало та долучалося до підрозділів ДСНС у інших регіонах країни. І, звісно, труднощі виникали через обстріли, доводилось брати це до уваги та змінювати свої плани в залежності від безпекової ситуації.

– Що було найскладніше у роботі?

– Найскладніше… мабуть, це була евакуація людей похилого віку з верхніх поверхів будинків, постраждалих від російських снарядів. Росіяни заходили у Сєвєродонецьк зі східної частини. Саме цей район міста дуже постраждав. Били сюди артилерією, танками, підключали навіть авіацію. 

Виклик. У момент відносного затишшя приїжджаємо на місце. Напівзруйнована багатоповерхівка, прольоти сходин обвалилися. Як нам повідомили мешканці, на верхніх поверхах залишилися люди. За допомогою спецзасобів, долаючи перешкоди, дістаємося квартири. Двері валяються десь метрах в 50, на вулиці. Деякі меблі, речі також викинуло вибуховою хвилею. Все догори дригом. У цьому безладі знаходимо бабусю, вона жінка чуйна, просить знайти ще її кота – Мурчика… Десь неподалік вже знову гатять росіяни. Нервуємо… Знайшли того Мурчика! Тепер найголовніша задача – якось спустити бабусю з домашнім улюбленцем на землю, передати медикам для обстеження та забратися з місця події до нових «прильотів» у цей район.

Літні люди дуже нетранспортабельні, але, на щастя, в арсеналі рятівників є спеціальні ноші, завдяки яким таких людей можна спускати з висоти пожежними драбинами.  

І важко, звісно, з-під завалів діставати людей. Це довготривалий і непростий процес. Також згадуються й масштабні пожежі. Наприклад, одну з пожеж ми ліквідували упродовж 7 годин. Тобто зарядити знаряддя та нанести удар – це справа декількох хвилин, а ось ліквідувати результати обстрілу потім доводиться годинами із залученням декількох пожежних екіпажів. 

Тож працювати у зоні бойового конфлікту важко й небезпечно, але якщо казати про найскладніше, то це, підсумую, діставання людей з-під завалів, діставання людей з верхніх поверхів та ліквідація масштабних пожеж. 

– Чи є якийсь випадок, який особливо запам’ятався? 

– Так. Є такий. Що цікаво – випадок не пов’язаний із тими напрямами, про які я говорив, відповідаючи на попереднє питання. Випадок стався під час важливої, але доволі нейтральної з точки зору безпеки та навантаження роботи – розвезення нами гуманітарних вантажів. 

У бомбосховищі однієї зі шкіл Сєвєродонецька ховалися люди. Періодично ми заїжджали туди з гуманітарним вантажем – привозили воду, харчування, засоби гігієни. Я також був у тому екіпажі, який виїжджав на цей об’єкт. І в перший же заїзд ми потрапили під ворожий артилерійський обстріл. Наступного разу ситуація повторилася: через п’ять хвилин після нашого прибуття росіяни починають гатити артилерією у цей район. 

За декілька днів з’ясувалося, що в будинку навпроти цієї школи жив один із місцевих мешканців, який співпрацював із росіянами та був у них в якості наводчика й коригувальника вогню. Як з’ясували правоохоронці, його мотивацією були лише гроші, а одним з результатів діяльності – обстріли автівки ДСНС, яка привозила цивільним людям життєво необхідні вантажі.  

Я думав про цю людину, якщо її можна так назвати, намагався знайти хоч якесь раціональне пояснення її діям. Але, скоріш за все, ця історія у моїй пам’яті на все життя залишиться прикладом апогею людської підлості, продажності та безглуздя. 

– Пане Юрію, ви декілька разів згадували Сєвєродонецьк, але ж ви разом із вашими бійцями працювали не тільки у тимчасовому обласному центрі Луганщини, а й в інших містах. Розкажіть, будь ласка, про одне з інших міст, на ваш вибір! 

– Розповім про Рубіжне – також відносно велике місто, яке доставило нам багато клопоту. А точніше доставили клопоту російські війська, які знищували це місто. Коли росіяни вже пройшли частину міста, один з районів, у якому закріпилися наші захисники, російські війська почали просто знищувати: гатили міномети та інша артилерія, виїжджали танки та прямою наводкою розстрілювали будинки, щоб  хлопцям зі Збройних сил ніде було закріпитися. Звісно ж, «під роздачу» потрапляли й цивільні, які не захотіли чи не змогли евакуюватися.

Під покровом ночі наші екіпажі доставали з-під завалів та вивозили поранених цивільних людей. Намагалися це робити максимально непомітно, щоб росіяни не почали нас обстрілювати. Натрапляли й на тих, кому вже неможливо було допомогти – за ними згодом приїжджала поліція. А тих, кого вдавалося знайти живим, доправляли до лікарні у Сєвєродонецьку… Потім відмивали від крові салони службових машин та верталися за іншими постраждалими. 

– Після окупації Луганщини російськими військами рятівники регіону приєдналися до своїх колег з Харківщини. Які найчастіше задачі зараз ставлять перед вашим колективом?

– Співробітники підрозділів ДСНС з Луганщини посилили своїх колег на Харківщині. Цей регіон розташований близько до Луганської області та дуже постраждав від російської військової агресії, тому ми зараз саме тут. Підрозділи ГУ ДСНС в Луганській області працюють як у самому Харкові, так і в інших містах області.

Серед задач, які ми виконуємо, це насамперед ліквідація наслідків ракетних та артилерійських ударів з боку росії по Харківщині. Наші піротехніки разом із харківськими колегами обстежують та розміновують місця, де проходили активні бойові дії. Також наші бійці розвозять гуманітарні вантажі по області, допомагаючи людям, які постраждали через бойові дії у їх населених пунктах. 

  – Юрій Вікторовичу, якими результатами, якою роботою найбільше пишаєтесь?

  – Найбільше пишаюся врятованими людськими життями. Девіз ДСНС – «Запобігти. Врятувати. Допомогти». Наша місія у тому й полягає: рятувати життя людей, допомагати їм, попереджати події, які можуть нести загрозу суспільству або конкретним людям. 

Під час війни ця місія набула нового усвідомлення в нашому колективі та загалом в українському суспільстві. На жаль, попередити загрози ми в таких умовах не можемо, але рятували та будемо рятувати життя людей, хоча часто при цьому доводиться ризикувати власним – така наша робота. 

Користуючись нагодою, хочу подякувати своєму колективу, усім тим, з ким пліч-о-пліч допомагав та допомагаю людям у цій важкій ситуації. Мені дуже пощастило з колективом – кожен з моїх співробітників мужньо та самовіддано виконував свої службові обов’язки, служив українському народові на Луганщині, а тепер – на Харківщині. 

Все те, що було зроблено нашим управлінням для порятунку цивільних людей у зоні активних бойових дій стало можливим лише завдяки професіоналізму та стійкості особового складу, кожного бійця, сержанта та офіцера! Пишаюся своїми колегами! 

– Чи сумуєте за домом, чи плануєте повертатися після деокупації? Які плани на майбутнє, після Перемоги? 

– Звісно, як і будь-який переселенець, періодично згадую рідні краї та сумую за малою батьківщиною, але я сконцентрований насамперед на роботі, на тому, щоб ліквідувати наслідки бойових дій на Харківщини та допомагати цивільним людям. 

Разом із тим, ми вже маємо плани щодо повернення додому. Як тільки почнеться деокупація Луганщини та ми отримаємо дозвіл від військових, будемо одразу заходити на деокуповані території, аби максимально швидко налагоджувати нормальну життєдіяльність та допомагати тим людям, які там залишилися.  

Разом зі своїми бійцями віримо в ЗСУ, чекаємо деокупації Луганщини, всіх інших територій України та нашої Перемоги!