#ГероїСередНас. Роман Чередниченко налагодив доставку життєво необхідних ліків жителям тимчасово окупованої Луганщини

Очільник фракції «Слуга Народу» у Біловодській селищній раді й головний лікар Старобільської багатопрофільної лікарні Роман Чередниченко до останньої можливості лишався працювати в медзакладі, хоч рідна громада і була окупована з перших днів повномасштабної війни. А коли рашисти почали тиснути на нього та намагатися схилити до співпраці – виїхав на підконтрольну територію, звідки забезпечував мешканців Луганщини життєво необхідними ліками. Нині Роман організовує роботу Старобільської багатопрофільної лікарні у Дніпрі, де разом із колективом безкоштовно допомагає переселенцям і усім, хто цього потребує.

Біловодськ, де мешкав Роман Чередниченко, опинився в окупації фактично з першого дня. Біля Старобільська ще точилися бої – та зрештою росіяни зайняли місто. Попри це, разом із колективом лікарні Роман вирішив лишатися на роботі, скільки буде можливо.

Два тижні окупації медики перебували в лікарні цілодобово, нікуди не виїжджаючи. Облаштували укриття у двох корпусах: у пологовому – пологову залу і стаціонар, з іншого боку – укриття для жителів прилеглих територій, яким не було де ховатися.

Окупанти почали схиляти очільника лікарні до співпраці, проте Роман відмовлявся. Коли ж представники самопроголошеної «ЛНР» спробували отримати доступ до рахунків лікарні, Роман заблокував фінансовий кабінет, аби окупанти не могли скористатися грошима медзакладу. Проте розумів – така непокора матиме негативні наслідки. Тож вирішив переїхати на підконтрольну територію України.

«Виїхати вдалося не одразу. Треба було пройти 7 блокпостів окупантів. На блокпості в Лимані, коли побачив наших військових і зрозумів, що я в безпеці, розплакався… Після місяця в окупації, коли розумієш, що щодня ходиш по краю, це зовсім інші відчуття, навіть дихається вільніше. Хоч рідна земля і залишилася позаду…», – розповідає Роман Чередниченко.

Проте контактувати з окупаційною владою все ж доводилося. Очільник лікарні пригадує випадок, коли у закладі закінчився кисень. Тоді медична автівка вирушила поповнити запаси, проте натрапила на колону окупантів – російські військові висадили водія та викрали авто.

«У тій машині були всі балони для кисню. Якби ми їх втратили – це був би просто колапс. Ми сіли на карету швидкої допомоги, наздогнали колону рашистів, знайшли там головного. Я сказав йому, що це не військова машина. Це машина лікарні, яка забезпечувала пацієнтів киснем. Він сказав нам координати, де шукати авто, і ми повернули його», – додає Роман.

Та найбільша потреба була в інсулінах: російські препарати, що завозили окупанти, були набагато гіршої якості, ніж ті, що звикли приймати українські пацієнти. Тому виїхавши з окупації, першим ділом Роман зайнявся постачанням інсулінів до Старобільська.

Комунікували з волонтерами, практично кожну «ходку» перевізників передавали ліки. Це були інсуліни, замісна терапія, онкологічні, неврологічні, протиепілептичні препарати. Створили окремі групи і Гугл-форму, де пацієнти могли замовити те, що їм потрібно.

«Це тривало не більше місяця. Найбільша посилка, яку ми зібрали, була зі 100 тисяч онкопрепаратів для людей на хіміотерапії. Передали її трьома різними маршрутками: одна дійшла, а дві були розстріляні на російському блокпосту перед Боровою. Загинули 22 людини. Відтоді перевізники перестали їздити, брати передачки», – пригадує Роман.

З квітня почали активно займатися релокацією лікарні до Дніпра. Місто обрали не випадково: саме Дніпро став прихистком для понад 200 тисяч переселенців з тимчасово окупованих територій України, зокрема і з рідної для Романа Луганщини.

Знайшли приміщення під оренду лікувально-діагностичного центру, налагодили робочі процеси. У липні лікарня запрацювала – практично поряд з головним центром допомоги переселенцям.

«Зібрав інформацію щодо хабів, шелтерів і тих місць, куди звертаються переселенці, познайомився з багатьма з них. Розмістили інформацію про медзаклад з окупованих територій. Ми себе позиціонуємо саме так: що ми переселенці, які надають допомогу переселенцям і всім, хто її потребує, абсолютно безкоштовно», – додає лікар.

Переселенці вже добре знають про цю лікарню: щодня до медзакладу звертаються по 60-70 пацієнтів. І хоч робота на новому місці налагоджується, Роман мріє про перемогу та повернення до рідного дому.

«Які б умови не були в інших містах – вдома краще. Впевнений, коли повернемося, відбудуємо все те, що було. І навіть краще», – підсумовує герой публікації.