День людей з інвалідністю: як «Зе!Жінки» борються за безбар'єрну Україну

5 травня весь світ відзначає Міжнародний день боротьби за права людей з інвалідністю.

Нині Україна на шляху до створення безбар’єрного суспільства, де кожен зможе користуватись всіма перевагами сучасного життя. Працювати, ходити в театри, обідати в ресторанах. Але для цього потрібно подолати не лише фізичні бар’єри – забезпечити міста пандусами чи ліфтами, але й ментальні – толерантно сприймати та взаємодіяти з людьми з інвалідністю.

Для цього рух політичної партії «Слуга Народу» «ЗеЖінки» розпочав низку конференцій з безбар’єрності, які відбудуться в кожному регіоні України. У цих заходах беруть участь керівники військових адміністрацій, представники місцевої влади, громадські організації та бізнес.

Серед учасників – люди з інвалідністю, які діляться своїм досвідом боротьби з «бар’єрністю». Розповідаємо ці неймовірні історії, які надихають робити більше для таких сильних українців.

Це Андрій Забігайло з Житомирщини – капелан, ветеран АТО, який втратив ногу й деякий час вживав наркотики, але зумів вийти з кризи й подолати залежність. Андрій наголосив, що «більшість бар’єрів ми створюємо самі по собі в голові», тому розпочати нове повноцінне життя завжди можливо. Попри протез, Андрій зауважує, що ніколи не відчував себе людиною з інвалідністю. Нині він активно займається спортом, бере участь в спортивних змаганнях з волейболу».

Це Галина Кушнір з Дніпровщини – мати дитини з інвалідністю. У її Мар’янки ДЦП, тому вона пересувається, тримаючись за руку дорослого, або за допомогою ходунків. За словами Галини, для того, щоб донька могла так ходити, довелося подолати довгий та складний шлях, найголовніше – не здаватися. Вона також зазначила, що найбільше дошкуляють дороги, які не пристосовані для людей з інвалідністю, відсутність пандусів та відповідних туалетів. Тож рада, що цими питаннями займаються на загальнодержавному рівні.

Це Бенда Ольга з Києва – ветеранка АТО, яка втратила ногу, але не втратили жаги до життя. Після поранення вирішила для себе, що навчиться жити з протезом, бо до поранення і не буде мати жодних барʼєрів у житті, у пересування та у спілкуванні. Тому що усі барʼєри ми собі створюємо самі. Активно займається спортом. Брала участь у марафоні Морської піхоти, дистанція – 10 кілометрів. Вона – щаслива дружина та мама двох синів.

Наталя Мелена з Житомирщини – незряча спортсменка, мама двох дітей, майстер спорту України, член національної паралімпійської збірної команди України з голбола, бронзова чемпіонка Європи – 2022. Щоденно діти Наталії відводять її власноруч на тренування, адже подолати самостійно дорогу жінці важко, оскільки міський простір має багато небезпек для людей із слабким зором.

Це Олександр Будько зі Львівщини – командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону “Карпатської Січі” на позивний “Терен”, брав участь у харківському контрнаступі, волонтер та письменник. Жартує, що після втрати ніг він, наче павук – із шістьма залізними.

Нескореного захисника поранили окупанти, і медики змушені були ампутувати йому кінцівки. Але Олександр не звик занепадати духом, тому займається волонтерством і спортом. Цьогоріч він став учасником Всеукраїнських змагань Ігри Нескорених.
Тепер у воїна нова ціль – він хоче професійно бігати. Тому фахівці виготовили для нього протези для кросфіту та для бігу. «Протези можна змінювати, залежно від завдання. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук», — сміється Олександр.

Попри бар’єри, з якими щодня стикаються учасники дискусійних панелей конференцій у різних регіонах, усі вони згодні з тим, що ці проблеми можливо й потрібно вирішувати спільно з владою, конструктивно взаємодіючи.