Буковинська вишиванка: особливості візерунків, крою та оздоблення

Всесвітньому дню вишиванки – 20 років. Невеличка студентська акція в Чернівцях переросла у свято, яке щороку у третій четвер травня обʼєднує українців та солідарних з Україною іноземців у понад 100 країнах світу.

«Українська вишита сорочка – це справжній «код нації». У кожному орнаменті, кольорі та вишитому символі поколіннями зберігалися родинні обереги, віра, традиції та зв’язок із рідною землею. І у нашій родині вишиванки теж особлива цінність і передаються вони з покоління в покоління. Кожна з них має свою історію, а ми дбайливо зберігаємо їх як пам’ять про рідних і важливі родинні моменти, що об’єднують нас у часі», – розповідає голова Чернівецької обласної організації політичної партії «Слуга Народу» Тетяна Стеф’юк.

Буковинські вишиванки вражають різноманітністю візерунків, багатством кольорових поєднань і особливостями крою. Орнаменти, техніки вишивки та навіть спосіб оздоблення сорочки у регіоні формувалися під впливом локальних традицій, історичних подій і культурних особливостей окремих громад, тому вишиванки з різних куточків краю помітно відрізняються між собою.

Як розповів етнограф, дизайнер сценічних костюмів, майстер народного мистецтва, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк, у гірських селах Буковинської Гуцульщини до середини минулого століття на сорочках були насичені і за побудовою, і за багатоколірністю складні геометричні орнаментальні композиції, деколи поєднані з оригінальною стилізацією рослинних форм.

«Пізніше колористика стає значно яскравішою, геометричні візерунки поступаються рослинним, які трактуються не узагальнено, а швидше наближено до природного вигляду квітів та листя. Та й крій традиційної додільної сорочки змінюється. Була морщенка з дудами (манжетами) – стає з вирізаною квадратною чи прямокутною горловиною і широкими прямими рукавами, такі сорочки подекуди називають викроєнками. Усе менше в другій половині ХХ століття буковинські гуцули вишивають скісні чи ромбічні композиції на увесь рукав, які завершуються пишними вуставками – плечиками», – каже Микола Шкрібляк.

Етнограф зазначає, що Буковинське Підгір’я захоплює варіативністю у вишивці різних кольорів та їхніх відтінків. Тому їх називають сорочки сині, зелені, червоно-вишневі, цеглові, жовті, коричневі. Вони часто збагачені ще й дрібними поздовжніми та поперечними різнокольоровими віночками, якими нерідко прикрашають комірці, пазуху та поділ (низ) виробу. Але з середини минулого століття у Підгір’ї квіткові віночки й букети, інколи з птахами, стають ширшими, нерідко суцільно заповнюють рукави сорочок, груди і навіть третину чи майже половину спинки. Цьому сприяло широке застосування в етнографічному регіоні підгірних сіл круглого бісеру і леліток, чим тут вишивають і досі. Щодо крою, то сорочки, стягнені на міцну нитку навколо шиї та зап’ястя рук, у сучасному варіанті на Підгір’ї майже не трапляються. На певному етапі розвитку буковинської сорочки відбулася певна уніфікація крою. Це – різної конфігурації виріз навколо горловини та широкий прямий рукав.

Микола Шкрібляк розповідає, що найскладнішим для розуміння локальних особливостей етнокультури нашого краю завжди було Буковинське Попруття (дехто називає його Буковинським Покуттям), яке, до речі, поділяють ще на Нижнє, Середнє і Верхнє. Це умовно рівнинна зона області й, враховуючи, що села колишньої Кіцманщини та ті, які оточують Чернівці й розташовані понад Прутом у колишньому Новоселицькому районі, мають різний етнічний склад населення, то й вишивальна традиція тут різниться. «Однак є і спільні риси: від складних орнаментальних композицій із вдалим, збалансованим поєднанням рослинних та геометричних мотивів, від використання ниток різних кольорів і застосування різних вишивальних технік, де сто і більше років тому чільне місце відводилося вкрапленню бісеру, леліток та сухозлітки (металізованої нитки), від сорочок – морщенок на манжетах з пишними широкими рукавами сьогодні маємо багату бісерну буковинську сорочку вже описаного вище крою з надзвичайно яскравим квітковим малюнком. Так буде точніше, аніж назвати це орнаментом, хоч він там, звісно, є», – констатує етнограф.

Навіть відомі фахівці сорочки попрутського етнорегіону не завжди розрізняють від сорочок Буковинської Наддістрянщини. Але ще півтора століття тому останні були впізнаваними своєю чорнобривою кольоровою гамою та насиченістю орнаментальних мотивів, які складали монументальні «дерева життя» чи плечики в декілька рядів. Звісно, такі сорочки своїм декором перегукуються з сусідніми борщівськими чи заліщицькими, але вони зберігають свою, все ж заставнівську, самобутність. Саме тутешні давні сорочки дали основу для створення значно новішої моди вишивання наддністрянських сорочок – спочатку нитками, а потім і бісером. Багаті квіткові композиції, вигаптувані різними техніками, здебільшого лічильною гладдю, вражають гармонією, коли на одній сорочці поєднано сім – дев’ять. орнаментів, але вони утворюють єдине художнє ціле. Потім такі узори в селах, що понад Дністром, і трохи дальших, стали основою для бісерних сорочок другої половини минулого століття.

«У Північній частині Бессарабії (Хотинщині) поряд із традиційними кроями буковинських сорочок є й свій фасон – з кокетками та дрібним фалдуванням. Саме це й стало базою для оригінального розташування на сорочках цього етнорегіону рослинного орнаменту, який вишивали і нитками, і бісером. А стриманість в оздобленні вишиванок тут підкреслює поетичність і шляхетність майстринь, які їх створювали», – зазначив Микола Шкрібляк.

Фото надане Буковинським центром культури і мистецтва