Аліна Григор’єва про участь у 69-й сесії Комісії ООН зі становища жінок
- 260
У березні цього року депутатка Боярської міської ради від “Слуги Народу” Аліна Григор’єва взяла участь у 69-й сесії Комісії ООН зі становища жінок. Захід відбувається щорічно у Нью-Йорку та об’єднує понад 10 000 небайдужих учасниць з усього світу. Як представниця місцевого самоврядування та активна громадська діячка, пані Аліна увійшла до складу Незалежної української делегації, яку формує громадська організація «Геополітичний альянс жінок», що вже восьмий рік поспіль представляє голос українок на міжнародній арені. В інтерв’ю вона поділилася враженнями від сесії, розповіла про основні меседжі, які прагнули донести світові, та про конкретні ініціативи, які має намір реалізувати після повернення в Україну.
Які основні меседжі українська делегація намагалася донести світовій спільноті під час сесії?
Цього року нашою ключовою метою було донести: українки – це не лише жінки, що виживають під час війни. Це жінки, які діють, беруть на себе відповідальність, тримають громади, лікують, навчають, волонтерять і ведуть країну вперед. Це жінки, що самостійно визначають власний гуманітарний мандат та свою роль у відбудові країни. Це жінки, що мають готовність об’єднувати жінок світу у розбудові стійкого миру та бути провідними експертками в зонах ухвалення ключових рішень. Ми акцентували, що війна в Україні – це не лише збройне протистояння, а виклик для системи соціальної підтримки, для прав людини, для базових стандартів безпеки жінок і дітей. Українки й українці не є жертвами. Ми не потребуємо жалю. Ми не потребуємо вибачень. Ми потребуємо ефективних рішень, що допоможуть зберегти життя українців та привести Україну до перемоги. Ми потребуємо якісного міжнародного партнерства та стратегічної взаємодії.
Чи відчули ви підтримку з боку інших країн щодо українського питання, зокрема – становища жінок під час війни?
Підтримка цьогоріч була дуже особливою. Символ нашої делегації – квітка жовто-блакитного кольору – мала популярність не лише в ООН, а й на вулицях Нью-Йорка. До нас підходили як жінки, так і чоловіки – і в межах робочих сесій ООН, і за їхніми лаштунками. Ми чули щирі слова підтримки українському народу, мали можливість говорити про солідарність і розповідати правду про те, що дійсно відбувається в Україні. Було приємно дізнатись, що цивілізований світ жінок уважно слідкує за подіями в нашій країні. Від жінок США ми чули слова щирого вибачення за дії їхньої нинішньої влади. Представниці освітньої сфери запевняли нас у тому, що всі свідомі й освічені жінки США правильно розуміють політичну ситуацію й висловлюють солідарність з Україною. Ці слова були надзвичайно важливими для нас – тих, хто вже третій рік живе під щоденним воєнним терором Російської Федерації. Бо в них було живе співпереживання – не з офіційного протоколу, а від щирого серця. Втім, ми також побачили інше: увага світової спільноти до української трагедії значно розсіялась. І саме тому ми приїхали до Нью-Йорка – не просити, а заявити про свою присутність. Щоб у великому інформаційному шумі війна в Україні не зникла з радарів, не перетворилася на ще одну звичайну новину. Щоб наша участь стала стійким акцентом на тому, що біль не минає і боротьба триває.
Які теми викликали найбільший резонанс на сесії, і як у них звучав український контекст?
Однією з найболючіших і найрезонансніших тем, яку ми порушували як делегація, була тема українських військовополонених. Ми не лише говорили про це під час заходів ООН, а й брали участь у відкритому мітингу на головній туристичній площі Нью-Йорка – Times Square – на підтримку наших полонених. Йдеться про людей, які перебувають у нелюдських умовах, без зв’язку з рідними, без гарантій життя. Ця тема зачіпала багатьох учасників. Ми бачили емоції в очах, чули слова підтримки – і для нас було важливо, щоб про українських полонених говорили не лише в кулуарах, а й на міжнародних майданчиках. Окремо хочу відзначити й інші українські делегації від неурядових організацій, які піднімали тему сексуального насильства в умовах війни. Ми як землячки були присутні на їхніх івентах, підтримували їх і цілком поділяємо занепокоєння цією темою. І хоч вона не була нашим ключовим акцентом, ми вважаємо її частиною спільного українського голосу, що має звучати гучно. Український контекст на цій сесії був не просто частиною порядку денного. Це була жива присутність країни, яка воює, і жінок, які не мовчать. Ми раді, що були частиною цього голосу.
Як, на вашу думку, міжнародна спільнота сприймає трагедії українських жінок, які стали жертвами війни?
Жінки, які стали жертвами війни, – це не лише ті, хто пережив окупацію, втрату близьких чи насильство. На мою думку, жертвою стала кожна українка. Бо кожна мала своє життя до 24 лютого 2022 року: особисту історію, плани, стабільність, здоров’я, відчуття безпеки. І війна змінила все – і нас самих, і наш простір існування. Міжнародна спільнота втомилася від війни й дедалі рідше озирається на те, що переживають українські жінки. Якщо на початку повномасштабного вторгнення був щирий людський відгук, підтримка й бажання допомогти – то зараз на зміну прийшло мовчання. У кращому разі – формальні слова, у гіршому – неприязнь і відсторонення. А між тим, мільйони українок продовжують жити в умовах глибокої втрати. Йдеться не лише про жінок, які залишились під обстрілами, в окупації або у прифронтових громадах. Йдеться також про внутрішньо переміщених осіб, про жінок із дітьми, які виїхали за кордон. Багато хто з них змушений починати все заново – без рідного дому, без підтримки, без відчуття майбутнього. І попри це, щодня тримають на собі дітей, старших родичів, громади. На початку їх сприймали як тих, хто рятується від війни. Сьогодні – як таких, хто “мав би вже впоратися”. Але мало хто за кордоном розуміє: ці жінки втратили не лише житло – вони втратили ґрунт під ногами. Особливо болісним є досвід для тих, кому за сорок, хто виховує підлітків, кому важко інтегруватися, почати професійно з нуля. Часто вони опиняються в соціальній ізоляції, без підтримки, з відчуттям, що стали тягарем. Жінки не обирали вигнання. Вони були змушені рятувати дітей і себе. І замість осуду чи байдужості їм потрібне визнання, гідне ставлення й розуміння масштабів цієї втрати. На Паралельному заході нашої делегації, що сфокусовано збирав жінок, що проживають в країнах військових конфліктів, ми мали можливість розказати світовій спільноті наші історії війни. Також ми мали можливість почути схожі історії жінок з інших країн світу. Дійсно, кожна війна має свої особливості але ж вона є однаково руйнівною для життя кожної жінки світу.
Які конкретні ініціативи ви б хотіли реалізувати в Україні, повернувшись із Нью-Йорка?
Участь у 69-й сесії Комісії ООН зі становища жінок у Нью-Йорку ще раз підтвердила для мене: сьогодні українське суспільство потребує не лише гуманітарних рішень, а довгострокових стратегій відновлення. Тому, повернувшись додому в Україну, я маю чітке розуміння пріоритетів. Планую зосередитись на розвитку ініціатив, спрямованих на підтримку жінок, які постраждали внаслідок війни. Йдеться про психологічну допомогу, правовий супровід, перекваліфікацію й доступ до нових можливостей – особливо для жінок старшого віку, які часто залишаються один на один зі своїми втратами. Окремим напрямом є освітні проєкти для дітей військовослужбовців. Нам необхідно не просто забезпечити навчання, а й формувати покоління, яке зможе відродити Україну. Зберегти свою ідентичність, культуру, традицію, пам’ять і гідність – це можливо лише через молодь. Через тих, хто ще не зламався, хто дивиться вперед і кому потрібно дати не лише знання, а й відчуття причетності до сильної держави. Ще один болісний і часто забутий пріоритет – це підтримка самотніх людей поважного віку. У той час як міжнародна увага зосереджена на дітях, саме літні люди, які залишилися наодинці, часто перебувають у найвразливішому становищі. Без рідних поруч, без доступу до ліків, гігієни, їжі – вони виживають у тиші, про яку рідко говорять уголос. І ми зобов’язані дбати про них – не з жалю, а з поваги. Також, у межах діяльності незалежної української делегації при ООН, до якої я маю честь долучатися, продовжується партнерська взаємодія між нашою громадою та громадською організацією “Геополітичний альянс жінок”. Наразі триває реалізація ініціативи підтримки дітей-сиріт нашої громади за сприяння японських партнерок. Як результат цієї міжнародної підтримки, діти отримують планшети, необхідні для навчання та розвитку. Це вже третій етап нашої співпраці з “Геополітичним альянсом жінок”. Раніше, у найскладніші періоди пандемії COVID-19, наша лікарня була забезпечена необхідним обладнанням, а в 2022 році в заклади освіти громади були передані генератори. Ці ініціативи є прикладом ефективної міжнародної солідарності, коли партнерство приносить конкретні результати для людей – без політики, без зайвих слів, а з турботою про найвразливіших.
Що вам особисто дала ця поїздка – як жінці, політикині, громадянці України?
Ця поїздка стала не просто дипломатичною місією – вона стала викликом. І нагадуванням: ніхто, крім нас, не захистить нашу країну, нашу правду й наших людей. Ми не маємо права плисти за течією, чекати, коли хтось вирішить усе за нас. Ми повинні тримати ситуацію в своїх руках – кожна і кожен. Як жінка, я побачила, наскільки глибока жіноча солідарність у світі. Але ще більше – наскільки особлива наша внутрішня сила, українська. І вона не про емоції. Вона про дію, про відповідальність, про здатність тримати країну тоді, коли все валиться.Як політикиня, я ще раз переконалась: представництво має значення. Наш голос повинен звучати на всіх майданчиках. І не як прохання – а як позиція. Україна – не жертва. Україна – рушійна сила опору, гідності й самоповаги. І ми маємо нагадувати про це світові – щодня. А як громадянка – я повернулась із відчуттям, що час нарікань минув. Сидіння “на стільчику” і позиція “моя хата скраю” сьогодні прирівнюються до безвідповідальності. Кожен із нас має робити свій вклад – в тилу, на фронті, у громадах, у школах, у міжнародних залах. Бо країну будує не уряд – країну будує народ.
Чи була якась зустріч або момент, який особливо запам’ятався або змінив ваш погляд на щось важливе?
Так, був момент, який я ніколи не забуду. Це – візит до Бібліотеки Конгресу США, де ми передали книгу “Хустка перемоги” авторки проєкту і членкині нашої делегації Жанни Тетьори, книгу “Крила” авторки Алли Охрименко, а також бойовий прапор від українських військових. Символ Збройних Сил України було офіційно делеговано для вручення Любові Крупновій – заступниці голови Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури України, висококваліфікованій юристці, адвокації та правозахисниці, яка представляла нашу делегацію. Цей момент став для всієї нашої команди особливо зворушливим, адже вручення ми здійснювали разом – як об’єднаний жіночий голос, що несе в собі силу тилу, правди та гідності.
Пану Юрію Добрянському – людині, яка роками працює над тим, щоб українська історія, культура і боротьба були гідно представлені у найвпливовішій бібліотеці світу – цей прапор було передано як символ стійкості, незламності й безперервного зв’язку між українськими воїнами й тими, хто представляє країну на міжнародному рівні.
У межах перебування в США наша делегація мала низку важливих зустрічей у Вашингтоні – зокрема, з Послом України в Сполучених Штатах Америки, а також у Конгресі США. Під час візиту до Конгресу я мала нагоду зустрітися з помічниками конгресвумен Марсі Каптур – давньої подруги України, яка є одним із найвпливовіших голосів на підтримку нашої держави в американському парламенті.
Це була не лише протокольна подія – для мене це була можливість висловити щиру подяку за багаторічну допомогу Україні та донести реальні виклики, з якими сьогодні стикається моя рідна Боярська громада в умовах війни. Я наголосила на важливості прямої підтримки українських громад, які на місцях тримають тил країни й забезпечують стійкість у найважчі часи.
Окремо я скористалася нагодою й запросила американських колег відвідати Київщину та Боярську громаду – щоб на власні очі побачити силу й незламність людей, які попри всі випробування продовжують служити своїй країні й будувати майбутнє.
Але найсильніше емоційне враження я отримала під час Паралельного івенту, який організувала наша делегація у межах 69-ї сесії Комісії ООН зі становища жінок. Хочу зазначити, що вперше в нашому залі було учасників набагато більше, ніж стільців. Жінки із різних країн світу прийшли не з протоколу – вони прийшли, бо хотіли почути правду. Кожна з учасниць говорила про особистий досвід, біль, боротьбу. І після кожного виступу лунали оплески. А ще – була тиша, сльози, погляди, які не забуваються. Ці емоції були щирими. І навіть зараз, коли згадую очі тих, хто слухав нас того дня, мене охоплює хвиля тепла й смутку водночас. Ми не самі у своєму горі. Нас бачать, нас підтримують. І нам є на кого спертися в цій великій боротьбі. Наш захід був присвячений жінкам, що втратили життя під час війни рф в Україні і нами було презентовано гімн “Жінка для життя”, що присвячується особливій ролі жінок у світі – берегині життя людства. Я вдячна голові нашої делегації Світлані Саламатовій, яка змогла організувати подію на такому високому рівні, що нас не просто слухають – до нас приходять. Нас хочуть чути. І голос українських незалежних жінок, які приїхали в ООН, сьогодні є не лише голосом болю – це голос дії, гідності й сили.
Поділитись:
Коментарі закриті.
